Одна із особливостей сімейної чи альтернативної школи – це те, що діти є активними учасниками процесу.
Під час навчання вони можуть самі облаштовувати свої класи, складати правила школи, у старших класах впливати на розклад занять і на вибір вчителя.
А влітку дуже допомагають з ремонтом ). Наприклад, в КІТЕРРІ підлітки щороку долучалися до пофарбування стін перед новим навчальним роком.
Цього року з переїздом на нове приміщення у нас трохи інший маштаб перетворень: повноцінний ремонт з переплануванням, заміною стелі, вікон, сантехніки, глобальним пофарбуванням… Звісно, цим займались фахові майстри. Але учні, батьки та вчителі долучились на фінальному етапі оновлення школи.
Толока проходила в три етапи.
Два перші дні здебільшого шпатлювали, фарбували, носили меблі, мили від пилу що було найстрашніше.
На третій день приводили в порядок внутнвшнвй дворик і територію перед ворітьми. Там був і серп, і секатор, і сапка, і грабельки, і дачні навички ) А ще квіти. Щоправда, розсади виявилось менше ніж бажаючих саджати.
За свою допомогу діти отримують піцу і невеличкі гроші за тарифом ‘учень підмайстра’. Для багатьох – це перший у житті підробіток. А школі – вигідно)
Зрозуміло, якість дитячої праці буває різна. Організатори толоки мають показати що таке щітка по металу, шкурка, шпатель, як фарбувати валиком так щоб стіни, а не себе. І то чудова нагода навчити народ якихось практичних навичок. Власне, це вчительське задоволення від того, що діти чогось навчились перекриває недосконалість їх роботи.
Прикольно, коли у старших класах кітеррівці вже навчені. Можна дати високорівневу задачу, наприклад ‘пофарбувати кабінет’, і ще фарбу, валики, плівку, малярну стрічку, а через кілька годин прийти прийняти роботу.
Окрім того, що спільними зусиллями ми зробили реально багацько роботи, велика цінність толоки в тому, що вона об’єднує спільноту.
Взагалі традиція толоки – коли всі разом роблять те, що одному або дуже довго, або взагалі неможливо – напрочуд гуманістична. В старовину так зводили мости, збирали врожаї, робили заготівлі на зиму, ну і школи, і монастирі – теж. На жаль, така гарна ідея була спотворена радянською ‘обязаловкою’, коли всі приходили мити вікна, але зовсім не добровільно і без пригощення після справи.
Добре, що наші діти вже не мають цього імпрінту, тому сприймають толоку як щось прикольне. А коли кілька разів пліч о пліч з дорослими пофарбували стіни, то ставляться до школи вже інакше, не як до даності чи послуги.
Своєю роботою підлітки привласнюють простір і цінують його потім більше – як свій. Адже любимо ми не те, що нам дали, а те, у що самі вкладаємося.
Записала Аліна Туз.
