Чи часто ми говоримо із нашими дітьми про власні життєві поразки? Чи часто зізнаємося у своїх сумнівах?
Зазвичай на профі до старшокласників приходять люди, успішні в своєї діяльності. Вони надихають дітей. Але не менш важливо, коли приходять дорослі, що змінюють траєкторію свого шляху, не до кінця впевнені в правильності своїх дій, і все ж наважуються розмовляти про це із чужими підлітками.
Андрій Дзидзенко – інженер-фізик за першою освітою, 15 років працював програмістом. З юності захоплювався музикою, поезією, філософією, але це ж не може бути справжей професією? Так йому казали батьки, так казали друзі. «Коли ти працюєш в офісі, треба розуміти, за що ти закладаєш свою душу?», – каже сам Андрій.
Зараз він займається музикою. Вчить дітей, створює для них казки про флейту та ліру, планує записати збірку колискових у власному виконанні, збирає квартирники. «Я багато чого втратил в матеріальному сенсі, спочатку я дуже переймався тим, як це сприймуть мої діти. Але тепер я бачу, що в них є більш спокійний, більш впевнений у собі, більш щасливий батько – і їх це також робить щасливішими».
«Іноді людина стає лікарем, бо в них всі в родині – лікарі, і вже іде цим шляхом, бо куди ж йому подітися – родина, вік, гроші. Але він не хоче лікувати людей! А ми по це не знаємо і ідемо до нього за допомогою», – каже Андрій. Це прості і щирі слова, сподіваюсь, відгукнуться і нашим дітям, коли вони будуть планувати своє майбутнє. І коли помиляться і вирішать одного разу почати все з початку.
20 лютого 2020
написала Юлія Волкова
