Сьогодні вчителі збирались на традиційну гру в Діксіт на завершення навчального року. У сусідньому кабінеті одинадцятикласники готувались до англійської. На чаювання стрілись у коридорі і ділились переживаннями про ЗНО з української, фізики, математики, які вже відписали.
‘А я зробила чотири помилки в українській! Блін, я ж це все знаю!’
‘А я ще не дивився правильні відповіді з української. І не хочу туди дивитись’.
Всі написали приблизно так, як і показували проміжні зрізи. Але усвідомлення того, що це вже все – і більше нічого виправити не можна, досить важке. Особливо, якщо в сама дитина очікувала від себе більшого чи сподівалась на краще. У вечір після ЗНО наступає ‘отходняк’. Проявлятись може по різному:
- апатія ‘та ну все нафіг’,
- депресія ‘піду втоплюся у ванній’
- агресія ‘треба когось замочити!’
Те ж саме відчувають і вчителі. Пані Мирослава говорить, що зазделегідь готує для себе всякі терапевтичні штуки, щоб не впасти в анабіоз після тесту: глина, фарби, якась ненапряжна книжка. Пан Viktor Skliarov дуже інтелігентно з багатьма епітетами коментував постановку задачі про аргон з фізики.
Гарантовано полегшає, якщо виговоритись в гарній компанії. Це ще Фрейд помітив. У Кітеррі є однокласники і вчителі, яким безпечно розповісти про свої лажі та сумніви. Вислухають, нагодують чаєм із шоколадкою, поплескають по спині. Але і батьки можуть розпитати дітей та допомогти їм впоратися із посттравматичним синдромом. Адже не всі ЗНО написані. Зараз особливо потрібна підтримка.
Автор Аліна Туз
