Літературній конкурс

Був вечір, але ліхтарі чомусь не світили. Костя, як завжди напівсонний, підійшов до свого під’їзду і почав відкривати старі залізні двері. Хтось ще до його переїзду сюди заклеїв їх рекламою. Але сьогодні поверх неї красувався блакитний ананас і  напис «В 01:41 почнеться пекло». «Дивно», подумав Костя. Його  годинник показував 23:58,  тож він вирішив: зайти у під’їзд.

Втомлений Костя зайшов в під’їзд та піднявся на свій 5 поверх. В квартирі  стрибнув у ліжко та заснув. Але гарно поспати не судилося. Хлопець прокинувся в 02:12 від крику сусідів знизу

Костя, вхопивши ніж, побіг по сходах донизу. Раптом він почув постріл. Перехилившись через перила, він побачив на 4-му поверсі істоту, з якої відпадали шматки м’яса. Вона, не звертаючи на це уваги, йшла до хлопця з дівчиною, які стояли біля квартири 59. Дівчина тримала в руках пістолет  і стріляла в це потворне створіння, поки в неї не закінчилися патрони

Перш ніж Костя встиг щось зробити, істота раптом подивилася на нього.  Її ліве вухо почало відвалюватися і Костя інстинктивно кинув в неї ніж. Лезо увійшло їй в око (як добре, що він з друзями кидав ножі в мішень, під час служби в армії). Хлопець спустився на 4 поверх та забрав свій ніж з істоти, яка хоч і померла, але не перестала розкладатися. Далі він

Костя спитав хлопця з дівчиною:

– Що взагалі відбувається і хто ви?

– Ми ваші сусіди, визирнули в під’їзд, бо почули дивні звуки. Спочатку нічого не було видно через блакитний дим, який пах ананасом.

– А потім?

– А потім ця істота піднялася знизу і напала на сусіда з 58-ої квартири, – почав розповідати хлопець

– Він вжарив її в живіт, – перебила дівчина – але його рука пройшла крізь тіло та вдарилася об хребет.

– Хм, – задумався Костя, але раптом побачив у сусідів на одязі все ту ж емблему «Блакитний ананас» – А звідки у вас пістолет?

Запала тиша, серед якої раптом пролунало:

– Наташа та Артем, знищіть негайно ціль, вона заважає експерименту. Прийом!

Пролунав постріл і Кості не стало.

Пройшов рік. Про Костю не пам’ятав вже ніхто, крім Артема, який завдяки його загибелі лишився живим. Бо побачив, що відбувається і встиг втекти від парочки з пістолетом до того, як вони його знайшли.

Виживши після тої  метушні з димом,  він заприсягся допомогти якомога більшої кількості людей та вбити всіх істот, а ще тих, хто носить одяг з емблемою ананасу.

З того часу багато що змінилося. У Артема вже ввійшло в звичку носити  пістолет. Він виявився набагато кращим за сокири, які постійно застрягали в головах істот. А вони з’являлися постійно у різних районах міста, одразу після того, як з під землі починав йти блакитний дим з запахом ананасу.

Він зібрав собі справжню команду з тих, хто вижив. Люди тепер ховалися під землею.

Метро виявилося гарним місцем для того, аби забарикадуватися від істот. Усі станції перетворилися на фортеці.  Проходи між ними перекрили  та поставили там охоронців.  Адже в деяких базах, таких як Шахта, живуть мародери.

Нинішня валюта – патрони, а одинаки, які не вступають в бази – зазвичай просто міняються.

Пройшов рік. Про Костю не пам’ятав вже ніхто, крім Артема, який завдяки його загибелі лишився живим. Бо побачив, що відбувається і встиг втекти від парочки з пістолетом до того, як вони його знайшли.

Виживши після тої  метушні з димом,  він заприсягся допомогти якомога більшої кількості людей та вбити всіх істот, а ще тих, хто носить одяг з емблемою ананасу.

З того часу багато що змінилося. У Артема вже ввійшло в звичку носити  пістолет. Він виявився набагато кращим за сокири, які постійно застрягали в головах істот. А вони з’являлися постійно у різних районах міста, одразу після того, як з під землі починав йти блакитний дим з запахом ананасу.

Він зібрав собі справжню команду з тих, хто вижив. Люди тепер ховалися під землею.

Метро виявилося гарним місцем для того, аби забарикадуватися від істот. Усі станції перетворилися на фортеці.  Проходи між ними перекрили  та поставили там охоронців.  Адже в деяких базах, таких як Шахта, живуть мародери.

Нинішня валюта – патрони, а одинаки, які не вступають в бази – зазвичай просто міняються.

Рецепт батюшки Нікіфора з Уралу (працює проти всіх хвороб, допомагає від вроків, відкриває чакри):

–

Блакитний ананас, око риби каплі, навушники рейзер, Рептилоїдська шкура, ананас, молоко, протухша селедка

Жила була сім’я: батько, мати і три сини їхні. Старший-Разіель, середній-Рафаель, молодший-Радіель. Одного разу ввечері 30 жовтня батько повів трьох братів на полювання, аби вони довели, що годяться у мисливці. Видав їм зброю для полювання і направив у ліс. Молодший пішов на Захід, старший на Південь, а середній на Схід.

Разіель йде та йде, бачить – зграя диких гусей плаває в ставку. Постріляв з рушниці – піймав трьох гусок…

Рафаель йде поміж чагарників. Незабаром вийшов у степ, бачить – кілька перепілок. Постріляв з рушниці – піймав двох перепілок…

Радіель ходить-ходить, вже сонечко сідає , а в нього нічого немає. Аж бачить він качок. Постріляв з рушниці – піймав одну качечку…

Йде Разіель додому. Глуха ніч. Заблукав він. Сів спочити, поклав гусок на землю. З ран гусей потекла кров по землі, до одинокої волошки, що росла поруч. Потрапила в корені квітки. Засвітилася вона яскраво-блакитним. Разіель аж очі роззув. Перед ним були ніби ті ж три гуски, але геть прозорі, лише ледь-ледь світяться. Тиша. Раптом птахи налетіли на Разіеля. Він намагався відбиватися, але руки проходили крізь тіла. Видзьобали йому очі вщент. Бідолаха тікав навмання, прибіг до ставка та й втопився…

Рафаель теж заблукав. Сів спочити на гілку дерева, поклав перепілок на неї та впали вони на землю. Потекла кров до волошки, засвітилася вона. І виросли дві перепілки. А Рафаель дрімає. Перепілки те дерево як вдарять своїми лапками, а воно як затруситься, то й Рафаель впав, розбився об землю і скотився в яр, що був прямо під деревом…

Вже скоро мало світати. Радіель не спав цілу ніч. Йде та йде. І раптом став. Перед ним була напівпрозора качка…

Перші промені сонця ступили на землю. Мати з батьком шукали своїх дітей, але так і не знайшли.

А біля входу до лісу, з якого боку не зайдеш, ростуть дві волошки розквітлі і одна нерозкрита.

Середини волошок – як та глибина, безодня таємничого і страшного, а пелюстки – блакить та краса, що манить туди, де середина та.

Геловін. Я сиджу на кухні і малюю братів: ось цей рудий бридкий черв’як – це мій брат Мет‘ю, а ось цей мерзотний капелюх з волохатими лапами – брат Пітер. Я вже примірявся, щоб намалювати йому тупу посмішку, як:

– Ах ти ж, маленьке жабеня, ну все, тобі не жити!

За 7 років свого життя я гарно навчився розрізняти ступені гніву братів, зараз він був найвищий. Бігти!

Я злякався і нісся, наче заєць, а брати діяли, як досвідчені загонщики. В паніці я навіть не згадав про підвал. А забувати про нього було не варто. Ніколи.

Влітаю в довгий коридор і кидаюся в пошуках виходу та його нема! Брати позаду вже посміхаються та кивають мені пальцем. Тому помітивши сходи, я несусь до них і опиняюсь там раніше, ніж встигаю зрозуміти, де це я. Ноги ніби самі несуть мене гладкими сходинками, а двери за моєю спиною з гуркотом зачиняються.

– Ну все, мерзотнику, попався! Тепер твої ніжні кісточки з’їсть підвальний монстр! Хрум-хрум!

Смішно боятися підвального монстра, коли тобі вже 7 років. Але це смішно, коли ви сидите всі разом на кухні, поруч тато, і мама розкладає вечерю.

Та все зовсім не так, коли ти один в зачиненому підвалі, де миготить едина лампочка.

«О ні, вони не можуть так поступити зі мною!». Та вони могли. Світло вимкнулось і навколо мене зашевелився густий морок, сповнений монстрів.

Я не знаю, скільки простояв, прикутий на місці. Іноді щось торкалось мене у темряві – і це було жахливо.

Раптом я згадав, що десь біля північної стіни має знаходитися робочий стіл, за яким колись шила бабуся. І на ньому має бути настільна лампа.

Йти наосліп та шукати стіл було дуже страшно, але стояти і дивитися в морок – ще гірше. Розкинувши руки, я почав крокувати.

Один раз ледве не ступив в те, що мені здалося проваллям – і потім довго та важко дихав. Пізніше торкнувся чогось м‘якенького і тільки за вереском здогадався, що то була, напевно, миша.

Мені здавалося, що йду вже тут півжиття. Мабуть, вже і сам постарів. Як ось, нарешті, натрапив ребром на опуклий край стола.

Почав обмацувати його поверхню. Спочатку дуже повільно, потім все швидше. Де вже та клята лампа? Тільки не кажіть мені, що я помилився!

Маленька невидима ручка взяла мене за палець і піднесла його до кнопки перемикача. Далі одночасно пролунав мій крик та ввімкнулася стара лампа. На столі сиділа бабусина лялька та роздивлялася мене фарфоровими очима.

В цей час на сходах почулися повільні старечі кроки, двері відчинилися і на порозі опинилася бабуся – така мила та затишна.

– Ти що тут робиш, мишеня?! – запитала вона. – З ляльками моїми бавившся?

Я кулею злетів сходами, втиснувся обличчям в бабусин фартух і виліз звідти, тільки коли вона надійно замкнула підвал на два оберта ключа.

Звичного коридора не було, перед нами розстилалось чуже подвір’я, а за кілька метрів стояв незнайомий будинок.

Тільки тут я згадав, що бабуся вже рік як померла…

У мене є кузина Келлі. Вона живе в Сіетлі. Це США і одного разу батьки відправили мене туди на осінні канікули.

Наближався День всіх святих. А ви, напевно, знаєте, що в Америці дуже серйозно ставляться до Геловіну. Ми саме готували свої костюми: Келлі захотіла бути банановим йогуртом, а я кульбабковою відьмою.

І раптом Келлі почала розповідати мені місцеву легенду про хлопчика-посланця з пекла.

– Він виглядає так, ніби йому навічно 5 років. Ходить з милою посмішкою, але якщо тобі дороге життя – не жалій для нього солодощів.

– Чому? – запитала я

– Бо одного разу, коли він був ще живий, переодягнувшись в привида, взяв кошик для цукерок і пішов по місту. Він справді вірив, що треба робити гадості тим, хто не дає солодкого. І от, коли один дідусь не дав йому цукерок, а запросив на дитячу вечірку, він підпалив його будинок і всі, хто були в ньому, померли

– А хлопчик?

– А він щез. І з того часу його бачать лише на Halloween, коли він повертається зіграти в «trick or treat». Тому тут ми даємо солодощі абсолютно усім, хто стукає в двері.

— Щось не дуже віриться, засумнівалася я

— Я теж так думаю, бо хоч і живу тут стільки років, але ніколи його не бачила. А за легендою, він з’являється в кожному будинку, – відповіла Келлі

І саме тут пролунав дзвінок в двері.

Це були Хлоя і Джаспер, однокласники Келлі. Вони лишалися в нас з ночівлею. Кожен розповідав свою історію. Моя (про чорну руку) була найстрашніша. А легенда Келлі нікого не налякала, бо всі її і так знали.

Келлі, яка вже давно хотіла спати, обурилася:

– По-перше, зараз ніч. По-друге, в мене немає цукерок, бо ще навіть не Геловін! – і захлопнула двері перед хлопцем, який якраз хотів щось сказати.

– Дивний якийсь, – вирішили ми і пішли спати.

Наступного дня ми набрали купу цукерок, коли обходили будинки в нашому кварталі.

– Це останній, – сказав Джаспер, коли ми повернули за ріг, в квартал, де (за словами Келлі) багато років тому згорів дідусь.

– Взагалі-то, нам не дозволяють сюди ходити, – сказала Келлі.

Але всі тільки посміялися, тож їй довелося йти за нами. В одному з закинутих дворів ми побачили хлопчика в піжамі, який визирнув з кущів і втік.

Ми вирішили заглянути в той будинок, де він заховався. Але Келлі почала обурюватися, що не піде туди, бо це саме той будинок, де згорів дідусь. Проте наша цікавість перемогла і ми рушили туди втрьох.

– Бабух, – пролунав якийсь гуркіт і дах трохи похилився.

Ми зупинилися на сходах до будинку. Келлі кричала, щоб ми повернулися. Але Джаспер знову побачив набридливого хлопчиська і побіг вперед. А ми за ним.

Було темно, підлога скрипіла, все довкола було брудне і в павутинні. Хлопчика ніде не було і ми вже хотіли виходити, як в Хлої задзвонив телефон. Це була Келлі!

– Тут якийсь дивний дідусь, – перелякано сказала вона. – Він виглядає так, ніби йому 100 років і він йде до вас.

– Ховайтеся! – раптом почулося з шафи.

Голос був знайомий. Це говорив хлопчик, за яким ми тільки що ганялися по всьому будинку. Нам стало цікаво і ми залізли до нього у темряву.

– Хто ти такий? – запитала я

– Я – проклятий хлопчик

– Це твоє ім’я чи образ? – запитала Хлоя.

– Це моя історія. Насправді, все було не так, як описує легенда. В мої часи теж її розповідали, але там йшлося про дівчинку. Я ніколи в неї не вірив, поки одного дня не зустрів її у цьому кварталі. Вона теж намагалася попередити мене про небезпеку. Адже справжній злодій в цій історії – це дідусь.

Він ненавидів дітей так, що одного разу запросив малюків з усієї вулиці і підпалив будинок. Померли всі, а він отримав страшні опіки. А потім розповів цю легенду про прокляту дитину, яка підпалила його будинок.

Тільки от дитина кожні 50 років міняється – останні півстоліття це був я. А тепер будете ви, якщо не встигнете утекти. Адже ви не слухали моїх попереджень.

І в цей момент ми почули старечий голос:

– Ось я вас і знайшов, дітки!

А далі все огорнув чорний дим…